Про знецінення. Або як у дорослому віці ми все ще чуємо батьківське: «Та не перебільшуй»
Якби знецінення мав голос, він звучав би тихо, але впевнено. Якось так:
- І чого ти такий засмучений? В інших ще гірше.
- Ну, ти ж не помер. Чого ревти-то?
- Що ти там робиш? Просто працюєш.
- Усі ми втомлюємося. Чи не вигадуй.
Про знецінення. Або як у дорослому віці ми все ще чуємо батьківське: «Та не перебільшуй»
Якби знецінення мав голос, він звучав би тихо, але впевнено. Якось так:
- І чого ти такий засмучений? В інших ще гірше.
- Ну, ти ж не помер. Чого ревти-то?
- Що ти там робиш? Просто працюєш.
- Усі ми втомлюємося. Чи не вигадуй.
Знецінення - це не завжди про агресію. Найчастіше — про непомітну ерозію самооцінки.
Про ті моменти, коли твої почуття, досягнення чи біль не одержують жодного відгуку — ні зовнішнього, ні внутрішнього.
А потім ми, дорослі, дивуємось:
— Чому мені соромно просити про допомогу?
— Чому я не вмію пишатися собою?
— Чому я себе караю, коли мені важко?
Відповідь часто – у дитячому досвіді.
Дослідження в галузі прихильності (Болбі, Ейнсворт) та формування самооцінки (Куперсміт, 1967; Керніс, 2003) показують: регулярне знецінення у дитинстві формує нестабільне уявлення про себе. Людина починає сумніватися у праві відчувати емоції, бути слабкою, радіти успіхам.
Знецінення - це не завжди про агресію. Найчастіше — про непомітну ерозію самооцінки.
Про ті моменти, коли твої почуття, досягнення чи біль не одержують жодного відгуку — ні зовнішнього, ні внутрішнього.
А потім ми, дорослі, дивуємось:
— Чому мені соромно просити про допомогу?
— Чому я не вмію пишатися собою?
— Чому я себе караю, коли мені важко?
Відповідь часто – у дитячому досвіді.
Дослідження в галузі прихильності (Болбі, Ейнсворт) та формування самооцінки (Куперсміт, 1967; Керніс, 2003) показують: регулярне знецінення у дитинстві формує нестабільне уявлення про себе. Людина починає сумніватися у праві відчувати емоції, бути слабкою, радіти успіхам.
Психіка, звісно, не з пластиліну. Вона придумає захист:
– трудоголізм («я доведу, що я чогось стою»)
- Емоційна глухота («нічого не відчуваю - нічого не болить»)
- Постійна самокритика («знову зробив не так»)
– гіперраціоналізація («тут нема чого відчувати, давай за фактами»)
Але біда в тому, що навіть із трьома дипломами, трьома мовами та трьома психотерапевтами за спиною, ти все ще іноді чуєш у голові це:
— Та не перебільшуй.
Ти вже цінний.
І вже достатньо. Без доказів, презентацій та марафонів самовдосконалення.
І ще: коли хтось поруч ділиться чимось болючим — не поспішай шукати порівняння, рішення чи говорити «нічого страшного».