Що, як частина реакцій після травми пов’язана не з тим, що досвід «записався» в тілі, а з тим, що мозок і далі чекає небезпеки, хоча вона вже минула?
Фраза «тіло пам’ятає травму» давно стала майже аксіомою. Я й сама нею користуюся і добре розумію, чому вона так прижилася. Хто працював з людьми після травматичних подій, знає: травма — це не лише думки чи спогади. Її відчувають тілом.
Людина може добре розуміти, що зараз їй нічого не загрожує, і водночас відчувати, як частішає серцебиття, напружуються плечі, збивається дихання. Вона завмирає або раптом хоче вийти з кімнати, хоча не завжди може пояснити, що саме це запустило. Тіло відреагувало раніше, ніж з’явилися слова.
Тож «тіло пам’ятає» звучить дуже точно. Але нещодавно я прочитала статтю, після якої замислилася, що ми, власне, маємо на увазі, коли так говоримо.
Її автори, Стівен Котлер, Майкл Манніно, Гленн Фокс і Карл Фрістон, пропонують не думати про травму як про щось буквально збережене в м’язах, фасціях чи інших тканинах. Натомість вони дивляться на неї через модель предиктивного кодування. Простіше кажучи, мозок постійно використовує минулий досвід, щоб передбачити, що відбувається зараз і що буде далі. Ще одне поняття, на яке спираються автори, — метастабільність: здатність мозку гнучко перемикатися між різними станами нейронних мереж.
Звучить складно, але питання за цим цілком практичне: а якщо нервова система не просто пам’ятає небезпеку, а й досі її прогнозує?
Мозок не чекає, поки щось станеться, щоб потім відреагувати. Він весь час припускає: що це за ситуація, що буде далі, чи тут безпечно, чи треба захищатися. Здебільшого це нам допомагає, бо інакше кожну знайому ситуацію довелося б розбирати з нуля. Але досвід небезпеки мозок засвоює особливо міцно.
Уявімо людину, яка роками жила в стосунках, де певна інтонація чи підвищений голос часто закінчувалися приниженням або агресією. Минає кілька років, у неї вже зовсім інші стосунки. Під час звичайної суперечки партнер трохи підвищує голос, і за кілька секунд у неї калатає серце, тіло стискається. Вона завмирає, починає оборонятися або хоче просто вийти за двері, хоча об’єктивно нічого небезпечного не відбувається.
Можна сказати, що тіло пам’ятає. А можна описати той самий момент інакше: мозок упізнав знайомий патерн і зробив прогноз.
Підвищений голос → зараз буде небезпека.
Реакція від цього не стає менш справжньою. Змінюється тільки пояснення, звідки вона береться.
Людина може цілком щиро сказати: «Я розумію, що мені зараз нічого не загрожує». А тіло ніби відповідає: «Я в цьому не впевнене».
Запах, чийсь вираз обличчя, натовп, повідомлення пізно ввечері можуть викликати хвилю тривоги ще до того, як людина встигне подумати. У тих, хто пережив війну чи вимушений переїзд, тригерами часто стають зовсім побутові речі: грюкнули двері, низько пролетів літак, на вулиці щось різко бахнуло. Для сусіда це просто звук. А для нервової системи, яка колись навчилася, що такий звук означає загрозу, це сигнал діяти негайно.
Нелогічності тут немає. Нервова система використовує те, чого навчилася, і навчилася вона цього не просто так. Складність лише в тому, що прогноз, який був правильним тоді, зараз уже може бути хибним.
Ще один приклад. Людина пережила серйозну аварію. Через кілька місяців вона сидить на пасажирському сидінні, і водій різко гальмує. Для більшості це просто неприємна мить. У неї ж тіло миттєво напружується, дихання збивається, і на секунду весь організм готується до удару.
Аварія не повторюється. Але поєднання швидкості, руху, звуку й різкого гальмування достатньо схоже на минуле, щоб нервова система підготувалася до знайомого фіналу. Колись цей прогноз мав сенс, тепер навряд чи.
І ось що мені тут найцікавіше: якщо частина посттравматичних реакцій — це прогнози, то, можливо, частина відновлення полягає в тому, щоб ці прогнози поступово ставали гнучкішими.
Ми часто говоримо «вивільнити травму», «відпустити», «дістати з тіла». Багатьом людям така мова допомагає описати, що з ними відбувається, і я не бачу причин від неї відмовлятися. Але до питання «де зберігається травма?» можна додати ще одне: чого моя нервова система очікує зараз і який досвід може показати їй, що ситуація вже інша?
Можливо, відновлення — це коли людина знову і знову переконується на власному досвіді, що відчуття в тілі не завжди означає небезпеку. Що болісний спогад — це спогад, а не подія. Що ситуація може нагадувати минуле, не будучи ним. Що можна боятися і все одно залишатися тут. І що зараз є вибір, якого тоді не було.
Про вибір хочеться сказати окремо. Травматичний досвід майже завжди пов’язаний з безпорадністю: неможливо було зупинити те, що відбувалося, піти, захиститися. Тому досвід вибору, меж, безпеки й контакту з іншими дає нервовій системі саме ту інформацію, якої тоді бракувало.
Старий прогноз каже: «Я в пастці». Новий досвід: «Я можу піти».
Старий прогноз: «Якщо скажу “ні”, станеться щось погане». Новий досвід: «Я можу поставити межу і подивитися, що буде тепер».
Старий прогноз: «Якщо я дозволю собі це відчути, я не витримаю». А потім, поступово, людина помічає, що почуття наростає, змінюється, стихає, а вона досі тут.
Мені подобається цей погляд тим, що він не вимагає заперечувати минуле.
Я працюю з людьми, які пережили війну, вимушене переміщення та інший травматичний досвід, і різниця між «тоді» і «зараз» виникає в роботі постійно. Буває, тригер очевидний. А буває, це дрібниця: інтонація, повідомлення в певний час доби, відчуття в тілі, чиясь фраза.
Сказати людині «але ж ви зараз у безпеці» майже ніколи не достатньо. Вона це знає. У цьому й парадокс: між тим, що ми розуміємо головою, і тим, до чого готується тіло, буває чималий розрив. Одного пояснення тут мало, потрібен новий досвід.
Тому мені цікаво дивитися через призму предиктивного кодування і на EMDR та схема-терапію, з якими я працюю. Ця модель дає ще одну мову, щоб описати, що відбувається, коли людина повертається до болісного спогаду, але залишається в теперішньому. Коли там, де була безпорадність, з’являється вибір. Коли знайомий тригер уже не обов’язково веде до знайомого фіналу.
Я не стверджую, що ці методи працюють саме так: таких доказів поки немає. Але як спосіб думати про роботу з травмою ця перспектива для мене дуже цінна.
Котлер і колеги роблять ще сміливіше припущення. Вони пишуть, що експозиційна терапія, EMDR, майндфулнес, фізичні вправи, психоделіки й заняття, які занурюють у стан потоку (flow), можуть мати спільне: усі вони повертають гнучкість системі, яка застрягла в надто впевненому прогнозі небезпеки.
Гіпотеза цікава, хоч і залишається гіпотезою. Проте вона підштовхує до корисного питання. Можливо, у відновленні важливо не лише «переробити спогад», а й зустрітися з тим, що колись віщувало небезпеку (спогадом, відчуттям, образом, ситуацією), і цього разу отримати інший результат. Коли поруч людина, яка не завдає болю. Коли можна зупинитися. Коли емоція, що здавалася нестерпною, зрештою змінюється.
Сенс тут не в тому, щоб сказати людині: «З вами нічого не сталося». Навпаки: «Це справді сталося з вами тоді. А зараз подивімося, що відбувається тепер». Для мене це принципова різниця.
З висновками я б не поспішала. Стаття Котлера, Манніно, Фокса та Фрістона — це Opinion article, тобто теоретична публікація з авторським поглядом, а не клінічне дослідження. Автори зводять разом дані з різних галузей: предиктивного кодування, досліджень нейронних мереж і метастабільності, черепно-мозкової травми, станів потоку. На цьому вони будують свою модель. Вони й самі визнають, що головну тезу про знижену метастабільність при ПТСР поки прямо не перевіряли на людях із ПТСР.
Тому я б не міняла одну просту формулу («травма зберігається в тілі») на іншу, таку ж просту («травма — це лише помилка прогнозу»). Наука рідко буває настільки однозначною.
І тіло в травмі, звісно, має значення. Травматичний досвід впливає на збудження, увагу, сон, вегетативні реакції, рухи, на те, як людина сприймає власні тілесні відчуття. Питання вужче: чи обов’язково вважати, що травма буквально записана в тканинах, щоб усе це пояснити? Можливо, ні.
Автори налаштовані категоричніше за мене: вони прямо називають метафору the body keeps the score біологічно неточною. Водночас вони уточнюють, що їхня робота — радше переосмислення ідей Бессела ван дер Колка, ніж спростування.
Я десь посередині. Фраза «тіло пам’ятає» добре передає те, що знайоме багатьом: реакція буває сильнішою за думку, і вона несе слід подій, про які ми зараз навіть не згадуємо. Цей досвід реальний. Просто варто пам’ятати, що це метафора. А метафора може влучно описувати переживання і водночас не бути точним описом біології.
Та для мене найцінніше в цій моделі — не суперечка про те, де саме «лежить» травма, а те, що вона каже про зміни. Якщо нервова система навчилася чекати небезпеки, то з часом, через новий досвід, вона може навчитися й іншого. Йдеться не про те, щоб стерти минуле чи переконати себе, що нічого страшного не було. І не про «я в безпеці, отже, мушу перестати боятися». А про те, щоб у теперішньому набралося достатньо нового досвіду і нервова система дедалі краще відрізняла «тоді» від «зараз».
Тоді ця реакція була мені потрібна. Можливо, зараз уже ні.
Якщо ви впізнали себе в цих прикладах, коли розумом знаєте, що все гаразд, а тіло реагує так, ніби небезпека поруч, — з цим можна працювати. Не для того, щоб забути минуле, а щоб теперішнє знову відчувалося теперішнім.
Kotler, S., Mannino, M., Fox, G., & Friston, K. (2026). The body does not keep the score: Trauma, predictive coding, and the restoration of metastability. Frontiers in Systems Neuroscience, 20, 1812957. https://doi.org/10.3389/fnsys.2026.1812957
van der Kolk, B. A. (2014). The Body Keeps the Score: Brain, Mind, and Body in the Healing of Trauma. Viking.
English version of this article on LinkedIn → HERE